Кестлер: «На кордоні ми пересядемо в поїзд, що йде в XXI століття»

Подорож Кестлера в XXI століття почалося з української Шепетівки. Саме тут на захоплено-наївного європейського комуніста чекало перше знайомство з безрадісними реаліями радянського життя:

«Як репортер я перетинав кордони майже всіх європейських і кількох азійських країн, але з таким оглядом не зіштовхувалися: митники... розпакували весь багаж, розклали наше добро на стійці та на брудній підлозі; вони розгорнули всі пакунки, розкрили коробки цукерок й пакетики з запонками, переглянули кожну книжку, перевірили кожен аркуш паперу. Потім вони заходилися упаковувати все, як було. Це тривало півдня, і поки огляд не завершився, у вагони нас не пускали - наші купе тим часом настільки ж ретельно обшукували.

Більшість пасажирів поїзда були росіянами. Вони везли, головним чином, їжу. На стійці й на підлозі митниці нагромаджувалися сотні фунтів цукру, чаю, олії, сосисок, лярду, печива й різноманітних консервів. Мене вразив вираз облич митників, що перебирали ці продукти: на них проступала заздрість, жадібність. Мені самому випадало голодувати, і я ні з чим не сплутав би той моторошний блиск в очах, із яким голодуючий бережно, любовно бере в руки шматок салямі».

За західними мірками, навіть державні службовці в Радянській Україні жили надголодь. Але, ясна річ, проблеми шепетівських митників не йшли ні в яке порівняння зі страшними муками, яких зазнавало українське селянство. Й Артур Кестлер дуже скоро в цьому переконався:

«Поїзд, пихкаючи, повз українським степом, часто зупиняючись. На кожній станції юрбилися обірвані селяни, простягали нам білизну й ікони, благаючи в обмін трішки хліба. Жінки піднімали до вікон купе дітей - жалюгідних, страшних, руки й ноги як палички, животи роздуті, великі, неживі голови на тонких шиях. Сам того не підозрюючи, я потрапив в епіцентр голоду 1932-1933 років, що спустошив цілі області й забрав життя в кількох мільйонів... Побачивши ситуацію на станціях, я почав здогадуватися, що сталася якась катастрофа, проте не мав уявлення ні про її причини, ні про масштаби».

Звернувшись за роз'ясненнями до своїх радянських попутників, Кестлер одержав настільки ж вичерпну, як і політично витриману відповідь. Мовляв, нещасні люди на станціях - це злобливі багатії-куркулі, котрі чинили опір колективізації, тож одержали, що заслужили. Слова «селянин» і «куркуль» в Україні 30-х років фактично стали синонімами...

Вартий уваги ще один дорожній епізод, згаданий в автобіографії Кестлера:

«Ми під'їхали до річки, через неї будували міст, і провідник пройшов вагоном зі стосом квадратних картонних аркушів під пахвою, закриваючи ними всі вікна. Я запитав, навіщо він це робить, і мені з посмішкою відповіли, що це запобіжний захід проти будь-якої спроби сфотографувати міст, оскільки всі мости належать до військових об'єктів. Так я вперше зіштовхнувся з абсурдними хитрощами, які я і тоді, і ще довго після того вважав проявом революційної пильності».

Згодом влада Рад вирішила скористатися цим нехитрим прийомом для приховування жахаючих масштабів голодомору - у поїздах, які йшли через територію розорених областей України, почали завбачливо закривати всі вікна.